Нещасна Польща! Як хижаки накинулися на неї сусіди і кожен отримав по шматку. Австрія – Сілезію, Пруссія – Гданськ. Але більший шматок, на чолі зі столицею Варшавою, дістався Росії. Польща зникла з географічної карти. Не стерпівши національної ганьби, волелюбні польські шляхтичі підняли повстання, яке було з легкістю придушене військами під керівництвом Суворова, якого направили туди після Ізмаїла. Керівники повстання потрапили в полон і були засуджені на заслання в Сибір. У пам’ять про цьому залишився написаний одним з головних повстанців князем Огинским несамовитий полонез «Прощання з Батьківщиною».
Серед інших, потрапив у полон і якийсь дворянин, який називав себе барон Моніц Беньовський. Ну, таких баронів було в мелкодворянской Польщі превелика безліч, бо всі його баронство полягало в отчому домі, що стояв у невеликій селі Беневка, де він навіть не був єдиним шляхтичем.
Йшли в заслання пішки, шлях займав багато місяців, і по мірі заповнення місць розселення засланців колони йшли все далі і далі на схід. Коли партія, де перебував Беньовський, прибула в Омськ, з’ясувалося, що в Сибіру місць для них немає і їх переадресували на Камчатку. Провівши зиму в Іркутську, сіра колона, що супроводжується кількома козаками на чолі з осавулом, рушила каторжної столиці, Магадану. Далі пішого шляху не було, на Камчатку людей доставляли кораблями.
Умови утримання на Камчатці були схожі з австралійськими. Тікати було нікуди, люди жили на вільному поселенні в хатах. Тільки причал і стоять там кораблі перебували під невсипущою охороною. Але хто вони такі, ця охорона? Люди покликані на 25 років, рекрути насильно вирвані із сімей, практично засуджені померти на службі, вони знаходилися в положенні трохи кращому, ніж становище засуджених. Наш барон цілком очевидно мав добре підвішеним язиком і деякими пізнаннями в навігації. Не минуло й кількох місяців, як він схилив деяких засланців і охоронців, загальним числом до 30 осіб, до втечі. В одну чудову камчатську ніч вони зійшли на корабель, обрубали причальні канати і тихенько відпливли в невідомість на кораблі, забезпеченому 18 гарматами, рушницями, і боєприпасами.
Пам’ятні монети на честь словацького авантюриста і мандрівника “короля Мадагаскару” Моріца Беньовського.
Обійшовши Японію, вони пройшли вздовж узбережжя Південно-Східної Азії, пристаючи до невеликих островів для поповнення запасів води та їжі. Пройшовши Зондських протокою вони вийшли в Індійський океан і через Андаманські, Сейшельські і острів Маврикій дісталися до Мадагаскару. Приблизно в тому місці, де зараз стоїть нинішня столиця Мадагаскару Антананаріву, вони висадилися на берег і заклали форт. В принципі ці води перебували під протекторатом Франції, на Мадагаскарі навіть був генерал-губернатор. Проте це був досить дикий куточок планети. Так що бравий барон не став губитися. Він проголосив республіку Мадагаскар і оголосив, що дасть притулок кому завгодно. Ця звістка була з захватом прийнята піратами Індійського Океану, швидкими рабами та іншим людом такого роду. Вже через 2 роки поселення перетворилося з невеликого обнесеного пальмовими кілками форту в вируючий місто з портом, з озброєними знятими з російського корабля гарматами фортецею, з парламентом і вибраного загальним голосуванням президентом, зрозуміло яким був ніхто інший, як наш барон Беньовський. Ці місця були традиційним регіоном арабської торгівлі, і в місті вже з’явилося арабське торгове представництво, що обіцяло політичне визнання, коли французи вирішили, що комедія зайшла занадто далеко.
Французький гарнізон займав північ острова, звідки була надіслана каральна експедиція. Армію ж новоявленої республіки все ще складали ті 30 чоловік, що колись відбили від берегів Камчатки. Ні пірати, ні арабські торговці, ні навіть збіглі раби негри не виявили жодного бажання віддати своє життя за ефемерне держава. При звістці про наближення французького загону місто спорожнів. Тим не менше 300 французьким солдатам знадобилося 2 місяці, перш ніж захищається 30 людьми, фортеця пала. Барон загинув, б’ючись на стіні, в полон потрапило тільки 5 поранених. Знищивши колонію, французи проявили милість, полонені отримали французьке підданство і один з них, козак по імені Іван Михайлов видав у старості в Парижі книгу, присвячену його колишнім товаришам.
